Народилася моя улюблена дитинка в сім`ї 60-річного майстра спорту з шахів, токаря з металургійного комбінату, і 25-річної красивої двірнички. В Сашки була ще сестра, на півтори роки молодша, Олена. У мами був психічний розлад, час від часу вона тривало лікувалась, і тоді дітей доглядала бабуся. Більш-менш сім’я трималась на плаву, і все б нічого, коли б не 90-ті. Батькові перестали платити зарплатню, він забухав запоєм, мама стала зриватися в безумну прірву все частіш, і померла в один рік із бабцею. У всьому цьому кошмарі семирічний Сашко не дуже виживав, час від часу спав в під’їзді, тому коли його забрали в інтернат, він вже знав, що спати можна на підлозі, і це може бути спасінням.
... в вуличному житті Сантьор тримався осторонь. Його не чіпали, тепер я розумію, чому. Саме тому його не чіпали і на зоні. Бо народився з генетичною харизмою, яку завжди по-звірячому відчуваєш тим органом, який ще не винайшли. А може дупою, хтозна. В будь-якому разі хлопця, який нікого не бив, поважали і давали жити своїм життям. Саня одиначка, тому ще й досі на цьому світі. Коли вся тусовка присіла на наркоту, мій улюблений хлопець просто жер солоденьке і безбожно крав. Задля форсу, не заради наживи. В одному районі з п’яти в місті на нього було відкрито 97 кримінальних проваджень і ще в 12 він проходив свідком. І він знав, що в 14, як тільки стане підсудним, він сяде.
... коли Сашку було 9, ми зробили перше і останнє намагання повернути дитину в інтернат, з якого він тікав. Ми зайшли в кабінет до пані директорки, попередньо ледь не навколішки вмовивши Сашку піти разом з нами. Нас було троє: Роберт, поляк, віруючий, видатний педагог, я, тоді ще психолог з соціальної служби і дитина, смердюча, вшива, яка міцно тримала мене однією рукою за руку другою за штани. Директриса, побачивши Сашка, вимовила: а, це ти? і, звертаючись до нас: а ви знаєте, що він на базарі за цигарки смокче у вантажників? Я досі жалкую, що не вчепилася їй в її будинок на голові. Мені і досі безмірно соромно перед хлопцем, що ми були такі дурні тоді, що не билися за них в повному сенсі того слова. Бо такі тварюки не розуміють, що вони скоїли з дітьми, розуміють лише силу. Пишу і ненавиджу, а пройшло 20 років, вона давно вже здохла, ця заслужена злочинниця з педстажем довжиною в життя. Ми мовчки вийшли з кабінету і Саша пішов з нами. Його ніхто і ніколи більше не шукав.
Ми тоді робили свої перші кроки в нашій справі, і Сашка був їхньою головною прикрасою. Він майже завжди був веселий, обожнював тварин, їв з котом Дімою з однієі тарілки, і по тому, як він починав орати пісні типу «гудбайамерикаоооо» після обіду, ми розуміли: Сантьор втамував голод і щасливий.
Як і всі, він сотню разів тікав від нас і сотню разів повертався. Його посадили на другий день від 14-річчя. На це свято я подарувала йому єдині в його житті квіти. Коли вп’яте він повернувся з зони, він прийшов до мене додому, ми обіймалися і плакали, і він нагадав мені про них: пам’ятаєш, ті, білі, смердючі, мені було соромно від них, бо я пацан, а ти подарувала, і я не міг не взяти, бо ти подарувала. Я не пам'ятала тих квітів.
Зараз йому 32, у нього сім’я, малого назвали Денисом, як чоловіка, якого я люблю.
Сашка працює на будівництвах, важко. І я щаслива, що стержень в душі не дозволив йому заробляти війною і тероризмом, хоча вижити з його фахом там, де він є, дуже складно. Я дуже його поважаю, хоча ми не спілкувались вже роки зі 3, він в серці назавжди. Один з п’яти з 90х, хто і досі живий, один з декількох у всьому моєму житті, з ким можу говорити про все, вільно, без перепонів і непорозумінь, однією мовою, хоч і живемо ми дуже різним життям.
