ШЛЯХ ВОЛОНТЕРА. Історія перша

Оля Худик живе у місті Калуш. Є чоловік і двоє дітей. Сімейний бізнес в інтернеті. 

Життя її родини, як і тисяч інших в Україні, розділилося на “до” і “після” 24 лютого.

На третій день війни Оля стала волонтеркою. 

Як це сталося і яким чином змінилося її  життя - розповіла вона сама. 

Ольга Худик, м.Калуш

МІЙ ПОЧАТОК

-Я приєдналася до волонтерства в третій день війни. Щойно організація “Чисті Серця. Калуш” кинула заклик у Фейсбук, що потрібні волонтери, то зранку наступного дня я вже була тут.  Отак з третього дня почався і мій волонтерський шлях, і все тут. 

Спочатку тут була одна кімната і тільки одяг. Його було небагато. Але ж почали їхати люди звідусіль, жінки з дітьми, всі в сльозах. Мені було дуже важко всередині, пропускала кожну долю крізь себе. Та попри це, я летіла сюди як на крилах. Бо я бачила, що людям потрібна допомога, їх треба обійняти,розрадити, поговорити з ними. На початку березня ми з  чоловіком поїхали в село, до батьків,  жили там. Тож я автобусом приїжджала в Калуш спочатку через день, потім кожного дня. Але швидко прийняли рішення повернутись у місто, бо їздити ставало все складніше, а треба бути тут. 

ДОПОМОГА ДРУЗІВ З ПОЛЬЩІ 

Приблизно через місяць мені зателефонувала подруга з Польщі, Едита Борташевич Запитала, чи нам потрібна її допомога. Ми відповіли, що нам особисто - ні, ми не збираємося їхати за кордон. Але допомога потрібна людям, які є тимчасово переміщеними особами. Вона хутко приїхала в Калуш, подивилася, поїздила по місту, побувала в нашому центрі. Через пару днів  вона пригнала сюди чотири буси гумдопомоги. Едита - звичайна полька, просто мешканка Варшави.  Ми знайомі ще  довоєнних часів, але саме зараз наша дружба зміцніла, в ці тяжкі часи.  Спочатку вона волонтерила у Львові - перевозила українців до Польщі, до Томашова. Безкоштовно перевозила, без черг і проблем. А в Томашові вже передавала людей під опіку волонтерської організації, яка їх оформляла, перенаправляла і всіляко підтримувала. 

У нас тоді було дуже складно з продуктами, одягом і медикаментами. Вона це побачила та організувала свою команду - це п'ятеро хлопців. Були іспанці,  шведи, поляки, і Глен, канадський снайпер, ветеран армії. Едита сказала, що весь квітень буде возити в Калуш гуманітарну допомогу. З Калуша  водії забирали людей, які цього потребували, перевозили їх у Польщу, а сюди возили продукти й інші потрібні речі. Я писала пости в соцемережі, в групі “Типовій Калуш”, повідомляла, що збираємо групу на виїзд.  

МОЄ МІСЦЕ В ЦЕНТРІ ДОПОМОГИ ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ

Тут моя сім`я. Без перебільшення: я йду сюди, як до своєї сім`ї. Я тут кожного дня. 

Я там, де потрібно. Я і видавала їжу, і гігієну, і розкладала, і видавала.  Зараз я записую дані. Я в кураторах. Організовую допомогу. У нас із чоловіком спільний заробіток, в інтернеті. То я маю важливість повністю віддаватися волонтерству.

Буває перевтома, стан здоров`я не дозволяє, залишаюся вдома, але тоді я сама не своя.  Та й дівчата одразу телефонують, хвилюються: “Олю, ну коли ти вже будеш?”  Вони не можуть без мене, я не можу без них і без цього всього. Ми дуже прив`язалися одне до одного. Обіймаємося, мов близькі рідні. 

ЩО БУДЕ ДАЛІ

Війна закінчиться, але нам закінчувати свою справу не варто. Це потрібно не тільки людям у скруті, біженцям, переселенцям.  Це потрібно нам,  калушанам, громаді. В місті є багато потребуючих, багатодітних сімей, матерів-одиначок, соціально незахищених. І їм теж треба допомога. 

Передусім треба піклуватися про свій психоемоційний стан. Всім важко. Особливо тим, хто тікав від війни.  Але… люди, приходьте до нас, ми і пообіймаємо,  і розрадимо, і вирішимо всі питання.  І все буде добре.