01 June 2017, 01:35

День захисту. Пам’яті тих, хто назавжди залишиться дитиною

За пишними промовами, морозивом і повітряними кульками, якими рясно прикрашений цей день іноді непомітно головного – самих дітей. Це свято – для багатьох дорослих привід продемонструвати свою любов і турботу про малечу, але вже 2 червня святкова музика замовкає.

Сьогодні ми вирішили нагадати, як захищались права дітей 15 років тому. Ми пропонуємо вашій увазі кіно, яке було презентоване 2012 року у Словенії, на батьківщині його автора, але й досі не було показане в Україні.

Словенський соціолог Андрей Натерер(AndrejNaterer) протягом 12 років (з 2000 по 2012) документував життя дітей, які змушені були жити на вулиці. Кінострічку під назвою «Діти-бомжі з вулиць Макіївки» знято в форматі антропологічної документалістики. Візуальна антропологія дозволяє наново визначити позиції як для вченого-етнолога, так і для його героїв.

Нажаль, більшості героїв стрічки вже нема на цьому світі. Доля виявилася нещадною для покоління українських дітей, народжених в середині 80-х – на початку 90-х. Йдеться, звичайно, про дітей з кризових родин, але їх кількість на той час була вражаючою. Лише за офіційною статистикою в 300-тисячній Макіївці в 2001 році на вулиці жило понад 300 дітей. Одна дитина на тисячу жителів міста… Жахливі умови життя, відсутність адекватної соціальної допомоги, згубні хімічні залежності та залученість до кримінального світу майже не залишили їм шансу. Вижили одиниці. Сьогодні їм близько 30 років.

Вікторія Федотова, соціальний працівник громадської організації МАРТІН-клуб, з 1999 по 2014 працювала в Макіївці:

«Для мене цей день як день перемоги: день жалоби. Не можу я святкувати в моїй державі цього дня. Бо пам'ятаю той пам'ятник невідомому солдату, біля якого купка шестирічних дітей грілася в грудні 1995. Пам'ятаю Сашку Денисова, талановитого лідера, що з 2001 відсидів 5 разів за крадіжки їжі і ледь оговтався к 25 рокам від того дитинства. Пам'ятаю Аньку Варакіну, що спала на трубах сім років, поки мамка бухала, а тато жив з іншою. Оленку, яка мало нас не вбила французською мовою в підвалі, в Новий, 2002-й. Толіка, що вмирав від СНІДУ в 14 років, один, в лікарні. Звав маму, а їй ніколи було, поїхала в радгосп на картоплю. Дениса, якого вбило струмом в 15, в трансформаторі, де він мешкав. Костика, який в виставці про козу і семеро цапчиків ганяв вовка зі словами: "я не віддам тобі мою мамусю", єдину дитину, що в нас читала книжки, який повісився в СІЗО в 20 років. Ігорька, його трирічного братика, який пролежав на трупі мами 4 доби, поки не приїхали міліціянти і не увезли п'яниччинетіло доморгу. Майже всі мої діти дев'яностих загинули. І наші жалюгідні потуги щось змінити, були настільки малі, що з сотен вижили одиниці, і ті - завдяки тому, що потрапили в тюрми. Вуличні діти є і в Індії, наприклад. Але там вони опинились разом з сім'ями, бо бідні. Наши вуличні - то викидень радянськоі системи, яка зацікавлена лише в реплікації, для якої людина - розхідник, замінний шпунтик в нищівній машині особистості. Ненавиджу святкувати цей день. Поки ще не вся зараза пішла з нашої землі і ризик повторення близький, як ніколи».

Фільм:

See video